друг македонець

Командир батальйону Арей УДА друг Македонець: Воюватимемо, як дияволи, щоб швидше повернутися додомуГрищук Олександр, друг Македонець про створення 7-й окремий батальйон АРЕЙ УДА, спецоперації, на виконання яких йдуть лічені години, ставлення до полонених та плани після перемоги України.  - Друже Македонцю, історія вашого батальйону дуже цікава – як із групи чисельністю 14 осіб виріс цілий батальйон?Коли почалася війна, кістяком батальйону стали хлопці з миколаївської УДА – вони першими стали на захист своєї землі. Потім почали дзвонити наші побратими, цікавитися і приїжджати до нас. І буквально за місяць-півтора нас уже було 150 бійців. Почали з Вознесенська, і це були саме хлопці з Української добровольчої армії.- В 2015 році, коли створювалася Українська добровольча армія, ти пішов за Дмитром Ярошем, чому?Це мій духовний Батько, батько нації. Це людина честі. З ним я раджуся, прислухаюся до його настанов. Це людина з дуже великим досвідом. Хоча в мене самого вже доволі великий бойовий досвід. У квітні 2014 році я як офіцер запасу потрапив у першу хвилю мобілізації. Після восьми місяців в армії після звільнення я пішов до побратимів у тоді ще «Правий сектор», згодом в УДА. - Тобто ти звільнився і повернувся на фронт уже добровольцем? Війна затягнула тебе? На війни з’являється загострене почуття справедливості. Коли ти повертаєшся з фронту додому, важко себе знайти. Особливо коли знаєш, що там, на передовій, залишаються і воюють твої побратими. Тому бізнес залишив на дружину і поїхав назад на війну. - Чому обрав саме добровольчий рух? По-перше, через побратимство, тут не потрібні зайві слова. По-друге, все зрозуміло – немає дурних наказів, заздрості, інтриг. Тут усі рівні – від командира батальйону до простого солдата. В 2014-му році, наприклад, я свого комбата бачив раз на два місяці, хоча я був ротним. - Знаю, твої бійці можуть підійти до тебе з будь-яким питанням, в тому числі і приватного характеру.Я не впав із неба – я прийшов із окопів. Знаю всі потреби та проблеми моїх побратимів. Усім своїм бійцям я кажу, що їхні проблеми – це мої проблеми і батальйону. Ми вирішуємо їх усі разом. Наприклад, у когось хворіє дружина чи дитині терміново треба зібрати півмільйона на операцію, скинулися по тисячі гривень, і все. Ми одна сім’я. - Можемо згадати про твою дружину? Я знаю, вона певний час думала, що ти стоїш на блокпосту, хоча ти вже був комбатом.Вона була проти того, щоб я воював. Справи наші йшли добре: свій бізнес, земля. В 2014 році вона говорила, мовляв, навіщо тобі та війна, дай грошей і не йди служити. Я казав і кажу, що я офіцер, маю честь і не можу сидіти вдома. Це було ще на початку війни, а сьогодні, коли триває повномасштабна війна, тим паче не буду сидіти вдома. Я сказав дружині, що я інструктор, допоки не потрапив під об’єктив камери (сміється, – Ред.).- Був скандал?Насправді були сльози. Пояснив, що я чоловік і не можу стояти осторонь, маю воювати за сім’ю, за Батьківщину. Коли телефонував дружині, а в цей час на фоні були якісь підозрілі шуми, казав, що це у нас навчання ідуть. Я не хотів, щоб моя дружина хвилювалася, нервувала, це ж її здоров’я. Мабуть, ніхто не хоче, щоб його рідні переживали. - Вона має тобою пишатися.Пишається. Але я звичайний комбат. Дисципліну тримаю за рахунок поваги. Хлопці мене поважають і слухають, виконують накази. Їх не треба лякати чи купувати преміями. Я не даю неможливих до виконання наказів.  Це відрізняє комбатів Української добровольчої армії від решти?Ми не пускаємо своїх солдат на м’ясо. Цінуємо кожного свого бійця і рахуємо кожного.- Як переживаєш втрати?Тяжко. Для мене це тяжко. - Чи доречно судити про батальйон по його втратах?Кожна наша операція планується цілою командою: командиром роти, сержантами. Ми враховуємо кожну дрібницю. Складаємо план А, план Б і навіть план С. Усе для того, аби максимально зберегти життя бійців. Хлопці знають це, тому й виконують накази.- Але тут поваги мало? Яким критеріям має відповідати комбат, щоб його накази слухали беззаперечно?Передусім ми друзі. Я можу як похвалити, так і по сраці дати. Були й такі випадки. Але зла на мене вони не тримають. Мій батальйон нічого не боїться. Скільки ми пройшли штурмів, звільнень сіл на Херсонщині, Запоріжжі – всі дивуються. Наприклад, операція, під час якої ми за кілька годин відбили у орків втрачені позиції: одна бригада втратила, інша два тижні не могла повернути, а наші хлопці о 6 ранку почали операцію, о другій дня позиції вже були зайняті й була взята трофейна зброя. Реакція генерала на цю операцію була емоційною. Він глянув на комбрига, який втратив позиції, потім на іншого, який не зміг їх відбити, і сказав: «Що за х…ня тут відбувається?».- Подяка за операцію була?Яка може бути подяка, ми ж одну справу робимо. Нам подяка не потрібна. Я дуже хочу додому, до своєї сім’ї. Я казав хлопцям, що ми будемо воювати, як дияволи, аби якомога швидше повернутися додому. Хлопці так і воюють.- До речі , якими були ваші перші трофеї?Танки. Коли ми заходили в Кочубеївку Херсонської області, й гадки не мали, що там стоять орки. А ті пі…ари почули, що в село зайшла УДА, покидали техніку прямо на полях і втекли, хоча нас було 20-25 чоловік, не більше. Обходили ті танки, думали, що з ними робити – треба ж танкіста серед наших знайти. Одним словом, віддали ми ці танки відповідній бригаді. А потім пішла зброя, полонені...- Щодо полонених, немає такого бажання відправляти їх «на концерт до Кобзона» на місці? Вони в мене не викликають ніяких емоцій – це просто обмінний фонд. Серед наших є хлопці, які були поранені на полі бою і не могли самі вийти, чи їх не змогли забрати. Не ті, які підняли ручки і здалися в полон, а саме 300-ті, яких орки підібрали, лікували й тепер міняють. Таких хлопців я хочу витягувати з полону. - Вашою візитною карткою стали РСЗВ «Партизан», які ще «фішки» маєте? У нас з’явилася трофейна гармата Д-30. У Навчальному центрі УДА в Дніпрі хлопців навчили з нею працювати. Цікаво те, що там бусоліст дівчина. Спочатку вона була на кухні, а потім проявила бажання воювати і робить це доволі успішно. Для мене не має значення, хлопець чи дівчина. Усі побратими і посестри – це наша сім’я. - Багато охочих потрапити саме в батальйон «Арей» УДА? Дуже багато. Ми перевіряємо людей: їхнє минуле, як проявили себе в бою. Ми ж усі на передку стоїмо, відсидітися не вийде. Навіть КСП (контрольно-спостережний пункт, – Ред.) батальйону знаходиться на нулі, хоча повинен бути за 10 км від лінії фронту. А я зробив так, аби бути ближче до хлопців на передовій. Бо всі вони мої любимчики, мої тигри.- А що буде після війни? Ви ж усі змушені будете роз’їхатися?У нас є кістяк батальйону. Ми весь час спілкувалися, зустрічалися, допомагали один одному, в тому числі будувати бізнес. Будемо це робити і далі. - Чи пов’язуєш ти своє майбутнє з армією?Ні. Я хочу додому, я хочу сіяти поля, збирати пшеницю, бути поруч зі своїми дітьми та дружиною. Я мрію бути вдома, щоб були щасливими мої діти. - Коли перемога? Цього ніхто не знає. Але навіть столітні війни закінчуються. І всі війни закінчуються перемовинами. Щоб перемогти ворога і вести перемовини на наших умовах, війна має вестися вже на його території. Для цього нам потрібні час і допомога західних партнерів. - Хіба Європа ще не втомилася допомагати?Всі втомилися. Тим більше Європа, яка все життя заробляла на росії. Але є міжнародні договори, угоди, меморандуми. США і Великобританія, наприклад, дотримуються свого слова (йдеться про Будапештський меморандум, – Ред.). Нам не треба чужих земель, але треба, щоб бойові дії велися вже на їхній території. - Так воно і є, доказ тому Бєлгород і дії Легіону Свобода Росії та РДК. А з чим пов’язані такі інтенсивні ракетні обстріли останнім часом?  Це якраз і пов’язано з тим, що ми вже зайшли на їхню територію. Вони стріляють по інфраструктурі, по житлових будинках – хочуть залякати мирне населення, щоб люди піднімали бунти, виходили з мітингами. Але це не працює. На українців це діє з точністю до навпаки – ми стаємо злішими і агресивнішими по відношенню до ворога.