Друг Столяр: Вірю в долю, моя – перемогти в цій війні
Кремезний чоловік із глибоко посадженими очима та сумним поглядом весь час намагається жартувати. Навіть тоді, коли розповідає про свій перший бій.
Серйозним він стає лише на мить, коли говорить про майбутнє. З чим воно буде пов’язане, ще не знає. Поки точиться війна, його думки лише про Перемогу.
Життєвий досвід бійця загону «Південь» Української добровольчої армії друга Столяра видає лише сива борода та слуховий апарат. Це наслідок восьми контузій, отриманих за довгі роки російсько-української війни. На фронт він поїхав ще 2014 року, одразу з Майдану.
«Зараз я головний сержант у підрозділі. Ворога глушу з міномета. Не те, що було раніше. Та й здоров’я не те. Раніше і війна була зовсім іншою: зараз стріляють більше, прилітає більше, ворога більше.
Пригадую свій перший бій в Авдіївці. Тоді ще поряд стояла 72-а бригада. Я третю добу поспіль перебував на позиції, бо людей було мало, тож тільки поїсти мені приносили. Приходить сержант і каже, що посадку відбили, п..iв немає, все наше. Я тоді сів на стілець і задрімав.
Прокинувся від поштовху. Розплющив очі – бачу морду. Хапаю кулемет, роблю постріл, а кулемет заклинює. Хапаюся за автомат. А їх уже вже семеро підходить. Позиція там була з коліс, засипаних землею та прикрита зверху колодами. Коли зробив постріл, побачив, як ka*ап за бруствер сховався. Вирішив ще гранату туди закинути, а в самого руки трусяться, вусики намацати не можу, то кільце так висмикнув. Зараз це звучить наче весела історія, а тоді нас було двоє проти сімох. Але відстрілялися й відбилися. Чесно кажучи, я тоді й не одразу зрозумів, що відбулося. Потім подумав: «Господи, куди я потрапив!», – сміється боєць.
На війні друг Столяр десятий рік. За цей час отримав чимало державних і волонтерських нагород, хоча героєм себе не вважає, каже, звичайна людина. Але є відзнака, яка йому дорожча за всі – добровольча – за спецоперацію на Донбасі.
Окрім контузій, двічі отримав осколкові поранення. Останнє було взимку цього року. Осколок пройшов наскрізь через руку в ребро. А за те, що приховував, що був поранений і перебував на лікуванні, дісталося ще й від дружини. Вона випадково дізналася, коли знайшла вдома документи про поранення. Дружину друг Столяр береже, аби зайвий раз не хвилювалася: «Ніколи їй правду не розказую. Живий? Живий. Цілий? Цілий».
Друг Столяр вірить у Бога — вищу силу над собою, хоча дітей подружжю він так і не дав, не пощастило, каже чоловік. Вірить він і в долю. Свою бачить у тому, щоб перемогти в цій війні. І на передовій він стоїть саме за дружину і за дітей, хоч і не своїх, а також за свою землю і країну.
Чи втомився він за ці роки війни? Каже, ні. Навіть коли їде додому, за кілька днів уже рветься назад до хлопців. «У нас, добровольців, підвищене почуття справедливості. Тут усе справжнє, ми тут справжні. Тут тебе розуміють із півслова. Тут немає лицемірства, хитрості, наглості. Це моя сім’я», – пояснює друг Столяр.
Втім, «тут» є і ворог, якого доброволець ненавидить. Хоча деякі росіяни воюють так, що навіть заслуговують на повагу. «Траплялися такі кулеметники, яких гасиш-гасиш, а він, гад, відстрілюється, тримається, навіть не ховається. Так, я його ненавиджу, але поважаю. Цих тварин треба вбивати всіх, інакше нам життя не буде. І закінчити все це на Москві. Буде непогано, якщо війна перекинеться на їхню територію. В іншому разі за 5-10 років вони знову на нас нападуть».
Єдиним бажанням бійця сьогодні є закінчити війну. Говорить він це спокійно, з усмішкою на устах. А в його погляді – Перемога!